Звичайно, багато людей називають себе християнами. Деякі з них кажуть це з твердістю в голосі, гордістю за себе та з неприхованою радістю. Натомість, інші можуть боятися думки оточуючих більше за Бога і в результаті сходити з стежини правди. Як не дивно, бувають люди, що вигукують на весь світ: «Я християнин», дотримуючись нібито Божих заповідей, але не маючи в серці ані крихти віри. Без сумніву, ми різні люди, але ми всі повинні бути справжніми християнами. То хто має право називати себе християнином і хто ним є?
Часто ми можемо спостерігати одне явище. Люди інколи не вміють відрізняти справжнє і фальшиве, що є погане, а що є добре, що лікує душу, а що шкодить. Тому вони можуть блукати у лабіринтах не свого «я» і губити голос душі у відголоссях неправди. Такі люди сходять з правильної дороги і це є найбільшою помилкою, яка бере високу ціну за досвід. Адже справжній християнин – це сформована, цілісна особистість, яка має свої принципи, думки і не порушує їх. Таку людину не легко збити з пантелику і з точки своєї опори всякими спокусами, які на перший погляд можуть здаватися безневинними. І навіть якщо вона падає, все рівно має надію на Боже милосердя.
Але найважливішою ознакою справжнього християнина є любов як до Бога, так і до ближніх. Ця любов має одну особливість. Вона ніколи не є заплямована плямами егоїзму, які інколи не вистачає наснаги стерти з душі. Вона є жертвенна, чиста і не може стерпіти вигоди. Крім того, даруючи свою любов ближнім, рідним людям не слід очікувати щось взамін або мати на меті корисливість. Просто треба любити… Ще однією рисою доброго серця є надія на Бога. Бувають ситуації, коли ми все зробили, що в наших силах, але повинні довіритися Богові і віддати Йому все на його Волю. Одні люди не вміють з цим миритися, бо довіряють лише своїм діям, а є й такі, що безмірно надіяються на Боже милосердя, що так само є не меншою помилкою. Але Він краще за нас самих знає, що нам більше потрібно, що треба утримати, а що відпустити, що оминати, а що долати. Нашою опорою у житті, без сумніву, є віра в Бога, яка не повинна ховатися за маскою байдужості і хитатися від будь яких землетрусів долі. Вона є міцна і непохитна. Звичайно, християни повинні бути милосердними. Бо що варта людина, в якої сухе і кам’яне серце. Ця людина страждає, бо хворіє власною неприступністю, огороджуючись стінами холоду від ближніх.
Проте не забуваймо, що підвалинами, фундаментом християнства є вміння прощати. Зараз цим вмінням володіє не кожний, а то треба. Деколи ми настільки можемо гніватись на інших, що не хочемо йти на поступки, цим ранячи близьких людей. Адже Бог нам прощає кожний день наші помилки, то яке право ми маємо іншим не прощати? Нам слід і вчитися щиро просити пробачення, бо це не є формальність, а крок назустріч. І як не як, нам слід бути простими. Хтось сприймає простоту як однаковість або брак, так сказати «блиску», який може відрізняти нас від інших. Але справжній християнин в першу чергу є простим у мисленні, погляді і стилю життя. Тобто він бачить речі такими, якими вони є, не ускладнюючи їхню суть. Щирі люди живуть без таємних намірів та інтриг, що є їхньою перевагою.
Тому справжній християнин дотримується Божих Заповідей, не сходить з шляху, який веде до Бога і тримає у серці любов, надію та віру. Він вміє прощати, не створюючи з непорозумінь стіну і вміє бути чуйним. Християнин має в серці те, що неможливо забрати.
Автор: Христина Нищей
