Один з когорти кращих

Є багато різних цікавих людей, які досягли у житті чимало, які є прикладом того, як втілювати в життя свої мрії, творити для людей прекрасне, бути гідною людиною і патріотом.

Якось український поет Максим Рильський сказав: «Мало любити свій рідний край, його треба ще й знати». Більш влучних слів – так, щоб одним рядком написати портрет Василя Бігуна – і не вигадаєш. Привертає увагу ця відома у Заріччі особистість не лише тим, що, живучи у селі, був активним громадським діячем. Він як духовно розвинена людина з неймовірним потенціалом все своє життя присвятив рідному селу і громаді.

IMG_20180307_0018Народився Василь Васильович 20 лютого 1940 року у мальовничому с. Заріччі. Батьки, Василь Семенович та Анна Григорівна – прості селяни, які займалися сільськогосподарською діяльністю. Хлопці, а їх було двоє у родині – Василь і Михайло, з дитинства цікавилися духовним світом. Михайло віддавав перевагу точним наукам, в той час, як Василь захоплювався літературою, історією та музикою. Дитячі уподобання виявилися не марними. І Василь Васильович  став прекрасним педагогом, чудовим краєзнавцем, праці якого вирізняються планомірним і духовним пошуком.

Дитячі роки були нелегкими для хлопця, оскільки припали на тяжкі воєнні часи та Голодомор. Як згадував пан Василь, уся важка чоловіча робота лягла на їхні з братом юні плечі (заготівля дров, догляд за худобою), так як батько був на деякий час висланий радянською владою на Сибір. Василь Васильович добре запам’ятав німецьку окупацію та далекі голодні роки 1946-1947 років. Не один раз мати залишалася голодною, так як останній кусень хліба віддавала своїм дітям.

Велику роль у вихованні братів відіграла мати, яка змалку прищеплювала їм любов до української мови, рідної землі й  народної пісні, почуття патріотизму. Будучи ревною християнкою,  навчила синів любити Бога та поважати ближніх. Саме завдяки цьому, збулася мрія п. Анни, яка завжди хотіла бачити своїх хлопців освіченими людьми з добрим серцем.

Шкільні роки припали на непрості часи в історії України, тому в пам’яті дитини закарбувалися болючі спогади про злидні. Незважаючи на це, хлопчина,

в якого очі світилися цікавістю до всього, наївністю і мудрістю водночас, наполегливо прагнув вчитися.  Навчання давалося легко, він швидко  навчився читати і писати, вирізнявся серед інших учнів неабиякими розумовими здібностями. Тому йому вдалося завоювати авторитет серед однолітків та вчителів. Не один раз хлопець проводив після уроків додаткові заняття з учнями, яким важче давалося навчання.

 У 1954 році Василь закінчив Зарічанську 7-річну школу і продовжив навчання Делятинській середній школі. Після уроків хлопець поспішав до місцевого делятинського майстра вчитися теслярського ремесла. Майстер змушував його працювати допізна, тому Василь змушений був покинути ці заняття.

Маючи добрий музичний слух, він вступив у Коломийське музичне училище, де почав опановувати гру на скрипці. Хвороба, яка застала студента у юнацькі роки, залишила значний відбиток у його житті. Доля розпорядилась так, що він був змушений залишити навчання, провчившись там всього півтора року. Після цих складних подій, Василь переводиться у Коломийське педагогічне училище, де здобуває фах вчителя початкових класів.

Далі продовжив здобувати вищу освіту у Івано-Франківському  педагогічному інституті на історичному факультеті. Хлопець зарекомендував себе працьовитим, талановитим, відповідальним та здібним студентом.

Після закінчення інституту молодий перспективний юнак влаштовується на роботу вчителем історії у Марковецьку сільську школу. У цей час Василь вирізняється з-поміж своїх ровесників. Він був високого зросту та середньої статури. Його високе чоло свідчило про те, що він дуже розумна та винахідлива людина. Мав ясний, відкритий і проникливий погляд. Виразні,  блакитні очі весело дивилися з-під тонких та довгих вій. Щира та відверта посмішка дарувала радість людям. Багато дівчат захоплювалося молодим учителем. Та коханням всього його життя була Ярослава Моцна, про яку він згадував до останніх своїх днів. Однак не судилося їм поєднати свої долі.

Через два роки Василь Васильович переводиться у Молодьків, де проявляє свої управлінські здібності та стає заступником директора школи, а згодом і директором, пробувши на цій посаді довгих 10 років.

Пан Василь завжди мріяв працювати у Зарічанській школі і тому, коли з’явилося вакантне місце, він одразу ж погодився, обійнявши посаду заступника директора та водночас учителя історії. Як кажуть, де народився – там і пригодився. На цій посаді він пропрацював багато років. Зарекомендував себе як вимогливий, досвідчений, відповідальний керівник. Мав вищу категорію та звання «Старший учитель». Користувався авторитетом серед вчителів та учнів школи.

Кожному вчителю бажають вдячних школярів, їх у нього було дуже багато, бо не один клас випустив він за свою трудову діяльність. Василь Васильович любив своїх учнів і вони відповідали йому взаємністю. Він був вимогливим, але справедливим і мудрим. Його вихованці мали глибокі знання, неодноразово займали призові місця в районних та обласних олімпіадах з історії та правознавства. Переглянувши його трудову книжку дивуєшся ентузіазму цього чоловіка, адже мав чимало грамот в сфері освіти. Особливе місце в своїй діяльності вчитель відводив виховній роботі з учнями та молоддю.

 Його знали в селі і старий і малий, адже крім роботи в школі вів активну громадську діяльність. Керівництво села до Василя Васильовича ставилося з особливою повагою. Свого часу був і депутатом сільської та районної рад, і членом виконкому. За плідну працю на ниві державотворення неодноразово нагороджений грамотами та дипломами.

Пан Василь був учасником художньої самодіяльності в Зарічанському Будинку культури. Брав активну участь у драматичному гуртку, чоловічому вокальному ансамблі та самодіяльному народному гурті «Червона калина». Жодне свято, яке проводилося в селі не обходилося без його участі.

Він був одним із засновників місцевого Товариства української мови імені Тараса Шевченка «Просвіта» та членом Народного Руху України. Учасник ініціативної групи зарічанців, які займалися спорудженням пам’ятників та пам’ятних знаків у нашому селі.

Василь Васильович досліджував життя та діяльність відомих людей, вихідців із нашого села. Завдяки його плідній праці зарічанці дізналися про першого вченого, правознавця, юриста, свого односельчанина Івана Докторука, на честь якого встановлено меморіальну дошку в Зарічанській школі.

Багато фактів, спогадів, фотографій, архівних документів було зібрано ним про воїнів УПА, їх провідника «Прута», про місцевих майстрів та історію села в цілому. Свої статті друкував у районній газеті «Народна воля» та обласному журналі «Краєзнавець».

У вільний час свою душу виливав у віршах. Писав про все, що наболіло: сім’ю, село, рідний край, Україну, Шевченка, героїв Майдану, воїнів АТО. Зрозумівши, що написане на папері не вічне, вирішив зібрати всі свої доробки та видати книгу, проте цю мрію він так і не встиг втілити в життя. Остання його поезія «В Заріччі над Прутом» була покладена на музику його учнем о.Мирославом (Ханенком).

Життя Василя Васильовича обірвалося неочікувано 27 серпня 2016 року. На скорботному подвір’ї зібралася його родина, сусіди, колеги, знайомі. Шкільна пам’ять запросила сюди й учнів, яких вчитель навчав не тільки історії, але й як стати справжніми людьми. І сьогодні нам важко збагнути цю втрату, ще важче прийняти її. Світла пам’ять про Василя Васильовича назавжди залишиться в наших серцях, а його подвижницьке життя, його творчість, величезна наполегливість та самовіддача буде прикладом для наслідування майбутнім поколінням.

Квітослава Гурмак,

педагог-організатор Зарічанського ліцею

імені Володимира Яворського