Коли навалюється величезна лавина з проблем, негативу та суму, тоді найперше, що здається треба зробити, це чимдуж тікати . . . Але ж куди? Пролітає стрілою думка, а ноги у такі моменти просто відмовляються слухати та підкорятись сигналам, які подають нейрони. От – от близько наближається цей звук тисячі громів, ніби з античних міфів відроджуються атланти, здатні звалити зі своїх дужих плечей всі тягарі на нас. У такі миті ми ніби перебуваємо у невагомості між справжнім зображенням світу та тим, що ми самі намалювали та окреслили. Втім, інколи наші начерки та такі приємні для нас етюди існують тільки на правах ілюзій, а інколи є силою проти революцій долі. А, може, насправді, і немає жодної лавини? Можливо, це тільки самообман. А ми вже перетворились на атлантів, які приречені завжди хилити голову від болючої ваги, без права подивитись навколо й розплющити очі.
Світ навколо нас не є ідеальним і його вимоги до нас здаються нам занадто різкими та жорсткими, що ми не хочемо приймати за правду. Хоча не завжди ці правила нам шкодять, вони в свою чергу можуть і додавати нам наснаги. Адже коли є випробування, тоді ми шукаємо виходу з лабіринту печалей. Але в жодному разі не варто опускати плечі і розводити руки у безпорадності. Бо сум – це потужна отрута повільної дії, яку ми самі інколи готуємо, не помічаючи світла навколо нас. Бо що таке темрява? Що таке байдужість до всього, що є основою життя, сльози, які є наслідком буревіїв пустинного світу зла? Це все є відсутністю нашої віри, надії та любові до нас самих, до близьких і до Бога. Ми самі інколи є причиною нашого самонавіювання та псевдозла, яке нас оточує. Чому так відбувається? Бо в кожного з нас в душі є часточки добра, які є безцінними самоцвітами у творенні нашої життєвої історії. Але вони можуть повільно стиратись, втрачаючи свої самобутні контури. Щоб це не відбувалось, треба знати особливий рецепт, який в кожного свій. Хтось намагається блокувати минуле у всіх його напрямах, яке приносить тільки зайві запитання, хтось дозволяє думкам рухатись подібно до електронів, не ускладнюючи те, що не треба ускладнювати. Проте найголовнішим компонентом цього рецепту є бадьорість духу.
Важко бути бадьорим, коли плечі згинаються від уявного вантажу проблем в одну тону. Але бадьорість духу – це не припливи і відпливи кількахвилинних радостей, які вже наступного дня залишають нашу пристань. Це не подяка Богові, коли ми отримали те, чим вже давно марили, але після першої ж невдачі забуваємо про свої слова та обіцянки Йому. Занадто складний алгоритм, на перший погляд. Хоча, так. Не всі можуть впоратись з цим талантом. Але й особливої інструкції не потрібно, бо відчувати треба серцем. Бо бадьорість духу там, де спокій, а спокій там, де чисте небо в нашій душі. Треба підтримувати постійний зв’язок з Богом, щоб наша душа не знала вогкого туману із крапель нещирості. Бо втратити координати просто, а от знайти рятівну стежку не є з легких справ. Тому бадьорість духу – це коли впевнено йдеш по дорозі життя, не озираючись з острахом подивитись прямо в обличчя своїм страхам, бо їх просто не існує. Бадьорі духом тримають цілодобову оборону на сторожі свого спокою. Від яких ворогів? Від тих, що цілодобового на варті чатують і вистежують наші слабкості. Але ті, хто володіє цим талантом не дають їм такої можливості.
Коли ми падаємо, ми не відчуваємо землі, але відчуваємо крила. Вони є нашою бадьорістю духу, нашою опорою та допомогою.
Тільки б не обрізати їх . . .
Автор: Христина Нищей
